Окупація міста Біла Церква

Після перших же повідомлень по радіо про розбій­ницький напад на СРСР фашистської Німеччини робіт­ники і службовці почали збиратися на своїх підприємст­вах і в установах, хоча день був вихідний. Душевний стан кожного з них дуже точно передав письменник-фронтовик Костянтин Симонов: «Здавалося б, всі давно че­кали війни, а все-таки в останню хвилину вона звалилася, як сніг на голову».

Якщо ж спробувати на основі спогадів очевидців від­творити настрої трудових колективів міста в ці перші дні війни, то картина буде дуже суперечливою. Були й сум­ніви, гіркота, розгубленість, страх, які доходили до від­чаю. Адже народ постійно запевняли, що будь-який ворог буде відкинутий від кордонів. Багато хто в глибині душі висловлював сумнів щодо «мудрості» політичного керів­ництва. Реакція на небезпеку потягла за собою істеричні спалахи: всюди ввижалися шпигуни, ворожі агенти, па­рашутисти, диверсанти.

Тривогу сіяли накази Верховного командування. Ві­домий трагічний наказ № 270, у відповідності з яким сім’ї командирів та політпрацівників, котрі здалися в полон або зірвали в бою відзнаки, підлягали арешту, сім’ї по­лонених червоноармійців позбавлялись будь-якої дер­жавної допомоги. В черговий раз ні в чому не винних брали у заручники.

Сталін Йосип Віссаріонович

(9 грудня 1879 - 5 березня 1953 (73 роки))

Найрізноманітніші чутки поширювались не в остан­ню чергу із-за браку достовірної інформації з фронтів. Звернення Радянського інформбюро часто запізнювались, не відпо­відали дійсності. А Сталін не звертався до народу аж до З липня. Лише в цей день він проголосив найсильнішу із промов за свою довгу політичну кар’єру. Звернення починалось незвичними для нього словами: «Товариші! Громадяни! Брати і сестри! Бійці нашої армії і флоту! До вас звертаюсь я, друзі мої!».

Сталін наголошував, що ворог жорстокий і невбла­ганний, хоче перетворити радянських людей в рабів німецьких панів. Він закликав народ до Вітчизняної виз­вольної війни. Вся країна повинна мобілізуватися. В ра­зі відступу, ворогу не повинно дістатися ні кілограма хліба, ні літра пального. В окупованих районах необ­хідно було розпалювати полум’я партизанської війни, в містах, над якими нависла загроза, — формувати на­родне ополчення.

Вже в перші дні війни з Білої Церкви було відправ­лено в діючу армію 6 тисяч чоловік. Мобілізовані одер­жували накази від трудових колективів, від рідних — «бити ворога на його території». Городяни вірили у швидку перемогу, незважаючи на трагічні події перших днів. Саме така віра за спогадами Г. К. Жукова  була важливим фактором, який не дав військовим невдачам початкового періоду перерости в непоправну ката­строфу.

Ті, хто лишився в місті, самовіддано працювали під гаслом «Все для фронту, все для перемоги!». На їх плечі випало не менш важке випробування, яке змусило жінок стати на місце чоловіків, дітей — дорослими. Уже з пер­ших днів війни мобілізованих на фронт замінили школярі. Вони стали частиною трудових колективів майже всіх підприємств міста.

Зі швидким наближенням фронту в місті створюва­лись з числа його жителів «винищувальні батальйони», покликані вести боротьбу з десантами й агентурою воро­га, а також загони протиповітряної оборони, які повинні були боротися з пожежами. Адже страшну дію запалювальних бомб місто зазнало вже 6 липня 1941 року. Сот­ні городян, переважно старших віком, жінки й підлітки були мобілізовані на будівництво оборонних споруд на околицях і в самому місті. Їх лінія простяглася на 15— 18 км.

Сформовані в місті загони народного ополчення з на­ближенням ворога були кинуті на фронт. Доля їх стала трагічною. Укомплектовані, як правило, людьми немо­лодими і зовсім ще юними, недостатньо навченими і по­гано озброєними, вони у перших же боях гинули майже повним складом.

Доцільність використання таких формувань з воєнної точки зору дуже сумнівна, проте не можна не бачити, що пролита ними кров стала ще одним драматичним свідченням рішимості народу вистояти.

Місто опинилося в смузі наступу 6-ї німецької армії під командуванням генерала фон Рундштедта. Особливе значення він надавав захопленню Білої Церкви.

В одному із трофейних штабних документів відмічалось: «Якщо вдасться захопити Білу Церкву, то шляхи відступу противника у напрямі Києва будуть відрізані. Фон Рундштедт сподівається скувати в цьому районі значні сили противника і продовжити наступ від Білої Церк­ви в південно-західному напрямі з метою з’єднання з 11-ю армією. На Білу Церкву наносили удар головні сили 1-ї танкової групи, які вже 10 липня намагались прорватися в місто з боку Сквири. Вони були відбиті ударами сформованої ще у вересні 1939 року в Білій Церкві батареї лейтенанта Кравченка, яка входила до скла­ду 445-го артилерійського полку.

Такий швидкий розвиток подій в перші місяці Великої Вітчизняної війни вимагав зусиль і організованості жителів міста у вирішенні другого завдання — евакуації промислових підприємств. З Білої Церкви вивозилися демонтовані верстати, агрегати, все, що необхідно було для організації оборони країни. Головною умовою успіху була швидкість маневру. Тому робота велася вдень і вночі. Але все не вдавалося вивезти: не вистачало ро­бочих рук, транспортних засобів. Залізниця працювала з великими перевантаженнями. Деякі види цінного облад­нання, наприклад, на електростанціях, повинні були діяти до останнього. Тому їх демонтаж був розпочатий, коли бої йшли уже на околицях міста. Повністю демон­тувати електростанцію так і не вдалося. Значна частина промислового потенціалу міста знищувалась, щоб не ді­сталася ворогові. Важко було руйнувати те, що зводи­лося своїми руками. Але це був необхідний захід.

16 липня гусениці ворожих танків уже скреготіли бруківкою міста. 902 дні «господарювали» по-своєму фа­шисти в Білій Церкві. Кожна війна несе з собою страж­дання. Але Велика Вітчизняна війна принесла їх більше, ніж будь-яка попередня. Причиною цього було й те, що, окрім армій, в неї була втягнута велика маса мирного населення, а методи агресорів щодо «упокорення» окупованих територій відзначались нечуваною жорстокістю.

На думку багатьох істориків другої світової війни Україна, як джерело продуктів та робочої сили не мала собі рівних.

Вирішуючи, як розпорядитися цим цінним трофеєм, нацистське керівництво розглядало два основних варі­анти. Перший зводився до того, щоб здобути

 ----------------------------------------------

расовою доктриною, що усі слов’яни — люди другого сорту, і їхня роль зводилась до того, щоб служити німецькій расі.

Проте було б перебільшенням вважати, що німецькі війська все населення зустріло вороже. Загальна реакція була скоріше настороженою, але поширювалась і думка, що вони принесуть полегшення порівняно зі сталінським режимом. Багато хто, як і герой роману-документу А. Кузнецова «Бабин Яр» дід Семерик, промовляли: «Слава тобі, Господи, кінчилась ця босяцька влада».

І справді, перші заходи німців хоч і носили дискри­мінаційний характер стосовно українців, проте не від­значались особливим карним ухилом. Із числа місцево­го населення створювались бургомістрати — органи місь­кого і районного управління. На селах призначались, а інколи й обирались старости. Частина податків на селі, зважаючи на тяжкий фінансовий стан господарств, від­мінялась. Ряд заходів такого характеру із схваленням був зустрінутий населенням. Наприклад, найкраща хата в селі Пилипча, яку займав колишній голова колгоспу, була передана під медичний пункт. Не залишилось не­поміченим і рішення про повернення старих назв вули­цям міста.

Уже навесні 1942 року в місті відновили роботу 115 установ і підприємств, на яких було зайнято 3052 робіт­ники і 2131 службовець. Найбільші з них — завод по ремонту машин «Сільмаш», де було зайнято 300 чоловік, консервна фабрика — 211 чол., млин № 6 — 187 чол., під­приємство «Трудткач» — 152 чол., прядильна фабрика — 92 робітники і 14 службовців та інші. Працювало 418 кустарів. Проводилося навчання в 11 початкових шко­лах міста і в 34 по селах Білоцерківського району. Відновили роботу міська бібліотека, музей, театр, в репертуарі якого йшли «Шельменко-денщик», «Підступність і любов», «Циганка Аза» та інші вистави. Діяли три ди­тячих будинки, будинок престарілих, в яких на початку 1943 року на обліку перебувало 233 чол. За рахунок

----------------------------------

цера, який оголосив себе абсолютним диктатором міста.

Власне, фашисти з самого початку дали зрозуміти навіть тим силам, які їх на той час підтримували, зо­крема ОУН (Організація українських націоналістів), що не допустять будь-яких натяків на двовладдя. Тому, якщо спершу й були наміри поліпшити долю людей се­ред тих, хто співпрацював з окупантами, то досить швидко вони мали зрозуміти ілюзорність своїх намірів.

Врешті-решт вони або зливались з репресивним ме­ханізмом окупантів, чим протиставляли себе власному народу, або обирали шлях збройної боротьби. У нас немає ніяких підстав говорити, що співробітництво з гітлерів­цями на Білоцерківщині було більш поширеним, ніж де­інде. Це стосується й українців. Так, серед майже міль­йона колишніх радянських громадян, котрі носили у 1944 році німецьку форму, було близько 220 тис. україн­ців, а решту становили представники інших національ­ностей, причому переважну частину становили росіяни. В той же час майже 2 млн. українців воювали в лавах Червоної Армії, в партизанських загонах, а багато пере­бувало в арміях країн антигітлерівської коаліції.

Однак навіть незначні поступки окупаційної влади не могли затушувати звірячої суті гітлерівського фашиз­му, його людиноненависницької політики.

Одразу після вторгнення в місто гітлерівські репре­сивні органи за допомогою «помічників» почали скла­дати списки політично небезпечних людей — колишніх активістів, євреїв, на яких з перших днів було оголошено розшук. Тих, кого знаходили, чекало одне — розстріл. Саме зрадники допомогли заарештувати залишених для підпільної роботи членів партії І. Д. Базюка і П. Ф. Менцеля, яких після довгих катувань розстріляли. 19 ко­муністів були заарештовані і розстріляні в центрі міста на площі Леніна в серпні 1941 року. Всього фашисти за­катували і розстріляли 1000 партійних і радянських пра­цівників, рядових комуністів. В 1943 році за відмову працювати на німецьких окупантів за донесенням ста­рости повісили жителя Ротка М. Т. Гапоненка, який пе­ред смертю заявив: «Я все-таки на фашистів не працю­вав і не буду працювати». Після цього було розстріляно ще десять жителів Ротка. Розстрілювали всіх, хто кинув виклик окупантам, незважаючи на партійність, вік, стать. Серед 22 розстріляних жителів Олександрії — Л. М. Мала з дворічною дочкою, В. І. Линник з двома немовлятами. Серед 40 розстріляних на Заріччі — 30 чо­ловіків і 10 жінок. За неповними даними фашистські загарбники закатували і знищили в період тимчасової оку­пації близько 10 тисяч білоцерківців.

Серед жахливих злочинів окупантів — знищення ве­ликої групи дітей в Білій Церкві. В серпні 1941 року озвірілі карателі загнали в один з будинків по вулиці Горького 90 дітей віком до 7 років, які раніше вихову­вались в дитбудинку. Кілька діб не давали пити, діти зішкрібали зі стін глину, вапно і їли, їх не годували. Піс­ля цих страшних тортур дітей знищили.

Слід відмітити, що не всіх комуністів, які залиши­лися на Білоцерківщині, розстріляли. По-різному скла­лася їхня доля. Одні чинили опір, очоливши підпільні групи і партизанські загони, інші — очікували на вказів­ки «згори» й не виявляли ініціативи. Були й такі, що «зламалися». Були навіть випадки, коли комуністів ре­єстрували окупаційні органи влади з суворим попере­дженням: якщо за місцем проживання трапиться будь-який акт саботажу, вони будуть негайно розстріляні.

Після визволення міста і району таким було відмов­лено в членстві в партії, оскільки вони «не виконали вказівки товариша Сталіна — не вели збройної бороть­би». На Україні таких було 69 125 чоловік.

Гебітскомісар Стельцер і його підручний — бурго­містр Г. Майківський один за одним видавали накази з погрозами аж до розстрілу за найменші порушення їх розпоряджень. Ось лише деякі з них: «Кожен, хто має зброю або амуніцію, повинен протягом 3-х днів віддати їх мені або до найближчого жандармського пункту... Хто цього не виконає, буде найсуворішим чином покараний».

Характерно, що в цьому оголошенні був пункт, який завжди можна було трактувати, виправдовуючи будь-яке безчинство окупантів. «Звертаю увагу також на те, що зброєю слід вважати не тільки вогнепальну зброю, але і таку, яка пристосована для удару чи злому». При такій інтерпретації і молоток можна було вважати збро­єю. Навіть за забій великої рогатої худоби та свиней без дозволу повітового сільськогосподарського комісара за­грожувало суворе покарання. Ці накази в якійсь мірі перепліталися змістом з наказами, які віддавалися вій­ськовим: «стріляти при найменших ознаках опору», «роз­стрілювати кожного, хто кинув хоча б косий погляд», «вживати каральних заходів». Словом, з боку окупацій­ної влади робилося все, аби нагнати на місцеве населен­ня таких страху і жаху, які відбили б будь-яке бажання до опору. Дозволялося застосовувати «які завгодно за­соби без обмеження також проти жінок і дітей». Жоден військовослужбовець не повинен був нести за це відпо­відальність. «Людське життя в цій країні абсолютно ні­чого не варте»,— заявив генерал Кейтель.

Інший гітлерівський високий чин рейхскомісар Е. Кох, даючи вказівки щодо економічної політики на Україні, говорив: «Наше завдання полягає у висмоктуванні... всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почут­тя і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення». Харак­терно, що окупаційна влада залишила недоторканою створену в останнє десятиріччя колгоспно-радгоспну си­стему. Більше того, вона всіляко вдосконалювала кру­гову поруку. Наприклад, одноразовий сільськогосподар­ський податок встановлювався на всю громаду, а не на кожний двір. Тож не дивно, що стиль управління цими громадськими господарствами був той же, що й за по­передньої влади. Так, районний агроном вказує на необ­хідність проведення весняних робіт в колективних гос­подарствах і присадибних ділянках. В разі невиконання його розпорядження на старосту села, зауважте, не на окремого господаря, накладався штраф у розмірі 1500—2000 крб. Аналогічним чином виконувались плани по здачі сільськогосподарської продукції. Це давало змогу краще контролювати працю селян адміністративними заходами, добиватись максимально можливого обліку та вивезення виробленої продукції. Тож не дивно, що план по м’ясопоставках в 1942 році був виконаний по району на 100 %.

З часом рівень експлуатації як робітників, так і се­лян все більше посилювався. Наказом гебітскомісара на підприємствах міста з жовтня 1942 року вводився 54-годинний робочий тиждень. Будь-які відпустки відміня­лись. Дозвіл на них надавався лише по лікарняній до­відці або в разі смерті когось із родини.

Урізноманітнювалась система податків, яка носила грабіжницький характер. Крім погектарного податку, який становив 100 карбованців за кожний гектар землі, вводились одноразова данина (100 крб. на кожного пра­цездатного, починаючи від 16-річного віку), прибутковий податок з ремісників, так звані шлюбні, смертні, за ре­єстрацію новонародженого та деякі інші.

Згідно наказу згадуваного вже Е. Коха конфіскації підлягало все зерно за винятком 10 кг на кожного чле­на родини на місяць та 1,5 кг добового раціону тварин. Разом з цим з липня 1942 року заборонявся будь-який продаж сільськогосподарських продуктів. Їх мали пов­ністю здавати розподільчим організаціям, таким як заготзерно, заготскот. Замість ринку вводилась карткова система на підприємствах, а по селах існували ті ж самі довоєнні «трудодні».

Для постачання продовольства окупаційній армії бу­ли залучені і діти шкільного віку. Школи в 1942 році закриті, діти працювали в полі, а вчителі були направ­лені на біржі праці для подальшого працевлаштування, але вже не за фахом.

Максимальне економічне пограбування окупованих територій виступило на перше місце у планах гітлерів­ців одразу, як стало ясно, що війна затягується. За пе­ріод їхнього панування тільки в трьох приміських кол­госпах було забито і вивезено 948 коней, 1230 голів ве­ликої рогатої худоби, 2259 свиней, більше 37 880 голів птиці, велику кількість зернових. Таке пограбування було характерним для всієї Білоцерківщини.

Не гребували фашисти й сировиною, лісом, продук­цією промислових підприємств. В дендропарку «Олек­сандрія» були вирубані вікові сосни, з краєзнавчого му­зею вивезені цінні картини, інші експонати. Викачування окупантами добра ставало все нещаднішим, але результати так і не змогли їх задовольнити. Підраховано, що за винятком постачання власне окупаційних військ, Німеччина змогла б взяти на захопленій території на­багато більше того, що вона одержала у війні, корис­туючись звичайним шляхом — торгівлею. В помсту за провал своєї економічної політики німці в період відсту­пу намагалися вивезти все, що залишилося, і знищити все те, що не могло бути вивезене. В цілому місту було завдано збитків на 135 млн. карбованців (в цінах 1941 року).

Ще одне завдання, яке ставили перед собою окупан­ти, полягало в депортації в Німеччину працездатного на­селення. Спочатку вони намагалися вербувати добро­вольців. Газета «Дзвін» друкувала брехливі розповіді про райське життя в рейху. Поки умови життя і праці в Німеччині не були відомі, багато хто погоджувався їха­ти туди. Крім газетних статей, на стовпах міста майорі­ли агітки, в яких йшлося про переваги праці в Німеччині на «світлих фабриках з досконалими верстатами». Го­ворилось, що там створені «блискучі житлові умови», переселенці будуть забезпечені заробітною платою і харчуванням нарівні з німецькими робітниками, йшлося і про те, що про долю сім’ї, яка залишається на Україні, подбає німецький уряд. І дійсно, спершу їм виплачували щомісячно 150 крб.

Після того, як з Німеччини почали надходити звіст­ки на батьківщину, люди намагалися під будь-яким при­водом уникнути вербування. Але зробити це було деда­лі важче. Ті, хто тікав, ув’язнювались, з них або їхніх сімей стягували штрафи. Розпочалося справжнє полю­вання на людей, яке нагадувало своїми методами найпохмуріші часи работоргівлі. Очолював його на Білоцерківщині начальник охоронної поліції і жандармерії  Київської і Полтавської областей генерал-лейтенант по­ліції Пауль Шеєр, який за вироком суду після війни був повішений. Поліція і жандармерія організовували об­лави на базарах і заводах, на вулицях і в околицях міс­та. Шукали переважно молодь, але не милували й літ­ніх, в тому числі жінок. Останніх часто силоміць відривали від дітей, примушували робити аборти у випадку вагітності. Під дулами автоматів, підганяючи батогами, їх гнали по вулицях міста, а потім набивали залізничний ешелон. Перший такий поїзд відправився з Білої Церк­ви в січні 1942 року.

Перед відступом фашисти зробили останню спробу погнати з собою працездатних чоловіків. А всього за час їхнього господарювання було вивезено з Білоцерківщини понад 10 тисяч людей, 3026 з них — жителі міста. Таким чином вони якнайретельніше прагнули виконати наказ Гітлера, який він виголосив у промові 9 жовтня 1941 року: «Стосовно заходів, що втілюються в тих зем­лях, де ми управляємо, то вони безумовно призведуть до того, що ми зуміємо запрягти в роботу на нас останню людину».

У Білоцерківському краєзнавчому музеї зберігається багато листів молодих рабинь з німецького «раю». Вони покреслені жирними мазками чорної туші: фашистська цензура акуратно викреслювала найменші натяки на те, що загнаним в Німеччину погано живеться. Але інколи нещасним вдавалося переправити звістки на Батьківщи­ну нелегально. І тоді відкривалася страшна картина ка­торжного життя. В них звучала жорстока правда, ви­криваючи брехливу різноголосицю фашистів та їхніх посіпак, які продали своїх співвітчизників у гітлерівську неволю. Ось, наприклад, уривки з листа дівчини Ніни (прізвище встановити не вдалося), яка переправи­ла його через хвору подругу, котра поверталася з Браунштейна (Німеччина) на Білоцерківщину:

«Лист написаний 22 листопада від вашої рідної Ніни до своїх рідних. Добрий день, а можливо вечір, дорогі мої Ваня, мама і тато. Передаю вам всім сердечно-скучливий привіт із далекої Німеччини. Я поки що жива... Напишу вам, як кормлять нас. У вас дома свині краще їдять, ніж нам тут дають. Варять нам суп, а який - то суп, щоб ви знали: із якоїсь брюкви і червоних бу­ряків і тухлою мукою ледь заправлений. А який-то суп на вкус, щоб ви знали? Від нього рвеш: як з’їси три ложки, то зразу схватишся за живіт і лежиш 2 чи 3 дні, але лежати не можна. Хоч і слабий, але повинен іти. Стоїш біля станка, голова крутиться... Як дочекаєш не­ділі, то так цілий день плачеш і згадуєш всіх, кого зна­єш, і згадуєш, що вдома борщ варять і кашу, а ми якійсь брюкві і то раді, тільки б наїстися... Згадую, як гуляли та ходили, а - тут я рабиня: на роботу йдемо з поліцаєм, на волю не пускають. Сидимо в бараці за гратами... не­мов когось вбив, або зарізав, сидиш як засуджений.

Зима підходить, взутися нема в що... Будемо ходити в кайданах. Ганя Киселевичева (односельчанка Ніни) також написала нам листа (з Німеччини) і пише, що таке ж у неї життя, як і у нас.

Мамочко-голубочко, нащо ж мені таке життя сумне- невеселе, нащо ж наші роки молоді так зря пропада­ють. Плачемо вдень і вночі: ні поїсти, ні попити, ні сісти відпочити. На що ж нам життя таке? Цей лист нехай і Галя Киселевичева прочитає: ось таке добро і її сес­тричці Гані, всім таке, хто в Німеччині».

Хоч і були окремі випадки доброго ставлення ні­мецьких господарів до східних працівників, що на них працювали, чи навіть поодинокі відпустки останніх на батьківщину для відвідин рідних, вони залишались лише краплиною у морі людських страждань.

Окремо потрібно сказати про долю єврейського на­роду. З перших же днів окупації почалося його плано­мірне знищення. Оскільки Сталін починаючи з серпня 1939 року вступив у союз з Гітлером, то людям не дово­дилась інформація про полювання за євреями, що ве­лось в самій Німеччині та по всій Європі. Тому більшість з них навіть не робила спроб евакуюватись на Схід.

З настанням «нового окупаційного порядку» їх ув’язнювали, а потім направляли до місць масового знищення. Саме євреї становили основне число заарештованих, коли наприкінці 1941 року польовий комендант Ридль видає наказ про тимчасовий внутрішній розпорядок білоцерківської тюрми. Там сказано: «Даються тільки во­да і хліб три рази на день в достатній кількості. Найсуворіше забороняється інше харчування».

Майже ніхто з євреїв, які мешкали в Білій Церкві, окупації не пережив. Тож хоч у повоєнні роки до міста і на Білоцерківщину повернулися практично всі, хто свого часу евакуювався на Схід, внаслідок цієї трагедії кіль­кість єврейського населення у місті зменшилась у чоти­ри рази.

Примара смерті була постійною і в таборах для вій­ськовополонених, що розмістились в районі сучасних критого ринку та вулиці Січневий прорив. Варто­вим було наказано стріляти по них при найменшій підо­зрі. Голод і холод валили з ніг. Щоправда, з листопада 1941 року зусиллями місцевої української адміністрації був розгорнутий пункт для прийому продуктів харчуван­ня від населення, які потім передавались полоненим. Але вже з липня 1942 року ця діяльність була припинена розпорядженням окупаційних властей. Медична допо­мога пораненим та хворим майже не надавалась. Шпи­таль для військовополонених ліками та медичними препаратами не забезпечувався і тому смертність серед доставлених туди була дуже високою.

Якщо на початку окупації полонених можна було звільнити з таборів зусиллями їх рідних чи сільських старост, то з другої половини 1942 року такої можливос­ті вже не було. З обласного комісаріату надійшло до Білоцерківської районної управи суворе попередження, в якому йшлося про заборону видавати дозвіл жінкам на розшуки своїх чоловіків у таборах військовополоне­них. З німецьких трофейних документів видно, що їх свідомо старалися умертвити. Ешелони, в яких перево­зили полонених, прибували до місця призначення набиті трупами. Наприклад, в грудні 1942 року на станцію - Біла Церква прибув черговий ешелон з військовополо­неними. В кожному вагоні залишилося всього по 5—9 чо­ловік живих, решта померли від ран, виснаження і по­боїв. Трупи померлих протягом декількох днів звозили на територію табору № 334 і там закопували.

З весни 1942 року почалися масові розстріли поло­нених. Їх зганяли до трьох ям розмірами 50 на 3 і гли­биною 2 метри кожна. Кат змушував жертв лягати і стріляв приреченим в голову. Всього в трьох таких ямах було складено до 4500 трупів. Щоб замести сліди своєї зло­чинної діяльності, в серпні 1943 року начальник білоцер­ківського гестапо  розпорядився викопати трупи з ям і спалити.

Це засвідчив «Акт про звірства, які вчинили німець­ко-фашистські війська в Білій Церкві», складений одра­зу після визволення міста 5 січня 1944 року представ­ником 340-ї Червонопрапорної Сумсько-Київської стрі­лецької дивізії капітаном Концовим і жителями Білої Церкви Боровкою Ю. І., Стрикуном І. І., Самаровою С. В., Вільчурою Є. О.

Всього ж в таборах гітлерівці замучили катуваннями і голодом, розстрілами 20 тис., а за іншими даними — 45 тисяч чоловік.

Так було скрізь на окупованій території. Військовополонені вмирали тисячами, смертність досягала в залежності від табору від 30 до 85 %.

Переважна більшість населення краю від настороже­ності та пасивного невдоволення все більше вдавалась до активних дій — саботажу та збройної боротьби. Уже в червні 1942 року в містах та селах Білоцерківщини було вивішено накази про заборону підтримки партизанів та втікачів-військовополонених. Через місяць гебітскомісар Стельцер ще в більш різких тонах нагадує: підтримка саботажників та партизанів, що проявлятиметься в будь-якій формі, каратиметься смертю.

Така ж сама кара загрожувала і тим, хто знав та не по­відомив про їх місцерозташування. Цим же наказом до відома жителів доводилося, що в разі підриву залізнич­ної колії будуть розстріляні ті, хто живе вздовж залізни­ці, без огляду на їх вік і стать.

Населення міста все більше тягнулось до правдивої інформації з фронтів. Годі й говорити, що за це їх чека­ла тяжка кара. «Цивільні особи, у яких буде знайдено радіоприймач, будуть покарані смертю... Попереджую: нездача радіоприймача буде розглядатися як важкий проступок, який карається смертю, рівно як і безтурбот­ність в перевірці і виявленні схованих радіоприйма­чів»,— відмічалось в наказі по місту.

Незважаючи на такий жорстокий наказ, уже влітку 1942 року підпільником В. Шеліхвостом в будинку № 1 по вулиці Театральній був встановлений детекторний радіоприймач СП-235 (він нині експонується в Білоцерківському краєзнавчому музеї). Це було одне з джерел інформації протягом всієї окупації. Її підпільники роз­повсюджували в місті та прилеглих селах.

На залізничній станції в Білій Церкві з’явились пер­ші листівки і зведення Радянського інформбюро. Їх до­ставив юний київський підпільник Євген Ціхревич. В бе­резні 1942 року почав діяти підпільний райком, постій­ним місцем перебування якого було с. Трушки. Навколо нього скоро об’єдналося для ведення підпільної роботи 230 чоловік.

В місті почали діяти 10 диверсійних груп. На заводі ім. 1 Травня такою групою керував І. М. Бушуєв, на металохімзаводі — С. І. Слухай, на ткацькій фабриці — член підпільного райкому Т. Тимошенко, на біржі пра­ці — О. О. Ковальський. Особливо активною була група із 68 чоловік на заводі ім. 1 Травня. Вона мала зброю: кулемет, гвинтівки, пістолети. Патріоти вели велику ро­боту по розповсюдженню правдивої інформації з фрон­ту, здійснювали диверсії під час ремонту танків, авто­машин, артилерійських установок, двічі виводили з ладу електростанцію. Однак через деякий час німцям вдалося натрапити на слід групи. Гестапо заарештувало, а потім розстріляло 20 чоловік. Загинув і організатор групи І. М. Бушуєв. Діяльність групи згодом була відновлена, її очолив робітник А. А. Головко.

Самовіддано боролися й інші підпільники. Підпіль­ний райком послав у міську поліцію комсомольців І. Яремчука, В. Поволоцького, К. Макарова. Очолив групу Іван Яремчук. Увійшовши в довіру до керівництва, вони підслуховували телефонні розмови, добували бланки пе­репусток, дізнавались про строки облав, які готувалися в місті і районі для «набору» молоді в Німеччину. Юна­кам вдавалося навіть постачати зброю, яку разом з ін­формацією вони передавали місцевим партизанам. Гіт­лерівські слідчі вистежили Поволоцького. Його арешту­вали і 30 липня 1943 року розстріляли.

В батальйон жандармерії підпільниками був направ­лений Ільїн. Він також забезпечував їх бланками, зби­рав навколо себе однодумців, розкривав очі на все, що відбувалось на фронті та в рідному краї. Під час однієї каральної операції частина відмовилась виступати про­ти партизан і вступила з ними в переговори. В числі учас­ників переговорів опинився провокатор Лавренюк, який сповістив німецьке командування. Весь командний склад батальйону був повішений.

В батальйоні була ще одна група сприяння під керів­ництвом Г. Гончаренка. В ніч з 11 на 12 квітня 1943 року він організував аварію німецького військового ешелону, який ішов на Київ. Було знищено майже 40 вагонів, ве­лику кількість вантажів. Під час розслідування причин аварії окупанти змушені були визнати, що відбулася найбільша катастрофа, якої вони ще не знали, і загинуло не менше 500 гітлерівців.

Група підпільників на чолі з Б. Калиною організувала втечу з табору військовополонених. В числі звіль­нених виявився зрадник. Б. Калину розстріляли геста­півці.

В місті діяла підпільна група медичних працівників. Очолили її лікарі Л. І. Саєнко і М. А. Русаков. Вони лі­кували поранених радянських воїнів, забезпечували ме­дикаментами і перев’язочним матеріалом підпільників, видавали довідки, завдяки яким було врятовано сотні наших земляків від німецького рабства.

З весни 1943 року підпільний комітет організував ви­пуск листівок, спочатку рукописних, а потім друкованих. В одній з них відмічалося: «Батьки і матері! Завтра ва­ших дітей будуть брати «татари» нашого часу на ярмарки Німеччини. Знайте, що своїх синів і дочок ви більше не побачите. Вони помирають у Німеччині від голоду холоду і непосильної праці... Німці хочуть навмисне зни­щити нашу молодь!..

Вічні вороги хочуть знищити цвіт нашого народу. По­думайте. чого ми тоді будемо варті, якщо вивезуть всю нашу надію на явну погибель.

Не дайте загинути вашим дітям! Переховуйте їх, не пускайте на комісію, тому що тільки в цьому для них спасіння! Коли не вдасться цього, то нехай втікають у дорозі!

Тепер ще недовго, час звільнення близький. Німців, б’ють з усіх боків. Вони відступають. Тільки тим, кому з вас приємна смерть своїх дітей, той відправить їх у Німеччину.

Це тільки деякі факти діяльності підпілля на Білоцерківщині. І це дійсно був подвиг. В місті кожен, хто кидав такий виклик терору фашистів, повинен був діяти прямо у них на очах. Це й призводило до великих жертв. Групи опору на Білоцерківщині намагалися в першу чергу зривати заходи окупаційної влади. Їх діяльність більше носила політичний характер, але в багатьох випадках їм доводилось вдаватись і до збройної боротьби. За роки окупації було створено і діяло понад 30 під­пільних груп. Для підпільної роботи було залучено по­над 900 чоловік.

Виходячи із загальної політичної лінії, яку проводив Сталін, що будь-який противник буде зупинений на кор­доні і розгромлений на його власній території, так і власне з політичних побоювань — як би зародки підпіль­ного апарату не стали знаряддям в руках «опозиціоне­рів»  — апарати майбутнього підпілля готувалися в ос­танній момент, коли гітлерівські полчища були вже на порозі міста. Оскільки все робилося у великому поспіхо­ві, результати підпільної роботи були на перших порах незначними. Відчувався брак підготовки, досвіду, коор­динації дій. Саме тому частина груп не зуміла виконати поставлене перед ними завдання і розпалася, інші швид­ко були розгромлені репресивним німецьким апаратом.

З таких ядер активного опору в нашій зоні пішли перші загони партизанського руху. Значно більший при­плив був пізніше забезпечений йому за рахунок тих, хто потрапив в оточення з армійських частин, які втратили керування в ході трагічних перипетій початкового пері­оду війни. Так виник перший партизанський загін «Со­кіл» на чолі з капітаном Червоної Армії І. П. Крижанівським і комісаром І. Є. Москаленком. В його складі на­раховувалося близько 100 чоловік.

Діяв загін у дуже складних умовах. Не було зв’язку і постачання, необхідного спорядження і пристосованих до зими сховищ. Не було і відповідної підготовки, знан­ня методів ведення партизанської війни. Особливо го­строю була нестача зброї, але ще гострішою — боєпри­пасів. Не було можливості надавати допомогу пораненим.

Після рейду партизанського з’єднання Наумова по Київській області, який зміцнив віру місцевого насе­лення в перемогу, значно посилився приплив у партиза­ни. Це були селяни, які віддали перевагу лісові перед рідним селом, де гітлерівці віднімали у них худобу і майно, молодь та й не дуже молоді люди, які рятувались від Німеччини. Одним словом — всі, хто так чи інакше вирішив із зброєю в руках боротися з окупантами. До партизан переходили люди, які на перших порах навіть пішли на службу до окупантів.

Нове поповнення вимагало створення ще одного за­гону. Організацію його було доручено знову І. Крижанівському. В самий розпал підготовки внаслідок зради ка­рателі увірвалися в село Трушки — головну явочну квартиру підпільного райкому. В ході нерівної сутички за­гинула велика кількість підпільників, в тому числі й І. Крижанівський, який встиг застрелити кількох жан­дармів. Внаслідок великих втрат підпільників ще один партизанський загін так і не було створено. Командиром першого став З. Г. Шелест.

Мов зимовий грім, накочувалась на Білу Церкву ка­нонада — з наступаючими радянськими військами набли­жалось звільнення міста від окупації. Цю операцію бу­ло доручено 40-й армії Першого Українського фронту.

Після втрати Житомира і Коростеня німці розпочали спішно зміцнювати свої позиції на південному заході від Києва. Біла Церква ставала важливим пунктом оборо­ни, куди німецьке командування перекинуло значні ре­зервні сили. Місто — важливий вузол доріг, база забез­печення військ — було сильно укріплене. Ворожі позиції прикривали широкі мінні поля, оборону густо насичено вогневими засобами, використовувалися пересувні мета­леві доти — броньовані ковпаки.

Надвечір 31 грудня частини 50-го і 51-го корпусів під командуванням Героїв Радянського Союзу генерал- майорів С. С. Мартиросяна і П. П. Авдеєнка, пересліду­ючи противника, підійшли безпосередньо до Білої Церк­ви і зав`язали бій на підступах до міста. До складу 50-го корпусу входила відома Перша Окрема Чехословацька бригада під командуванням полковника Людвіка Сво­боди, яка плечем до плеча разом з Червоною Армією вступила в бій проти гітлерівських військ. Тіла 89 вбитих в боях за місто чехів і словаків навічно прийняла земля Білої Церкви, а пам’ять про них — людські серця.

Здійснення задуманих планів по визволенню міста було розпочато вранці 1 січня 1944 року. Жорстокі бої з перемінним успіхом точилися до 4 січня. Зокрема, ві­дома висота у передмісті Білої Церкви 208,4, звідки доб­ре проглядалися всі стратегічні пункти ворога, кілька разів переходила з рук в руки. І тільки 4 січня 1944 року після чотириденних запеклих боїв розпочався штурм. Фашисти вперто чинили опір. Вони стріляли з-за кожної стіни, з кожного підвалу. На перехрестях були влашто­вані завали, з дахів уцілілих будинків строчили кулеме­ти. Вулицю за вулицею довелось звільняти і очищати від окупантів багнетами й гранатами.

Першим прорвався в Білу Церкву з району горбатого мосту танк Костянтина Турчанінова. Ударом його тридцятьчетвірки були знищені протитанкова гармата, три кулеметні точки. Розстрілявши десятки фашистів, а ре­шту змусивши тікати, танк відважного офіцера продов­жував просуватися вглиб міста. Опинившись серед руїн, в темряві, командир екіпажу вирішив оглянути місце­вість. В цей час прямим попаданням ворожого снаряда в танк він був смертельно поранений. На його місце став механік-водій. Машина знову рвонула в бій і продов­жувала громити ворога. Цей подвиг пізніше буде опи­саний однополчанином. Трудящі Білої Церкви свято бережуть пам’ять про героя — одну з вулиць названо іменем Костянтина Турчанінова.

Мужньо боролися воїни за визволення нашого міс­та. 500 з них були нагороджені орденами і медалями. Се­ред них і командир 1-ї мінометної роти 78-го полку стар­ший лейтенант Д. М. Бердов. Опинившись в оточенні біля с. Шкарівка, рота відбивала натиск 20 фашистських танків. Три дні точився бій, а коли скінчилися боєприпаси, Бердов, важко поранений в обидві ноги і оточений німцями, підірвав себе гранатою, одночасно знищивши й декілька фашистів. 25 серпня 1944 року йому було при­своєно звання Героя Радянського Союзу.

Доблесним воїнам, які звільнили Білу Церкву, в Мо­скві салютували дванадцятьма артилерійськими залпа­ми із ста двадцяти чотирьох гармат. Ці залпи сповіщали жителів Білоцерківщини, що для них закінчилися важкі дні окупації.

Перед воїнами, які звільнили місто, постала зруйно­вана ворогом Біла Церква, де фашисти не встигли за­мести сліди своїх злочинних дій. На території тюрми були знайдені трупи катованих фашистами радянських людей, облитих бензином і кинутих у криницю. В день вступу наших військ у місто в одному з будинків оку­панти спалили 60 жителів.

Така картина, залишена фашистами у Білій Церкві, як і по всій окупованій території, сіяла в серцях червоноармійців і мирних жителів ненависть до гітлерівських загарбників. Вона оволодівала людьми по мірі того, як вони дізнавалися про звірства на окупованій території. Бачене і пережите викликало жагу помсти. Нею пройма­лися не лише дорослі, але й діти. В день звільнення міста 4 січня 1944 року школяр Мишко Яценко пішов добро­вольцем з військами на Захід, його зарахували вихован­цем 313-го Окремого Червонопрапорного ордена Богда­на Хмельницького радіодивізіону особливого призначен­ня. Син полку брав участь у взятті Берліна і звільненні Праги, нагороджений сімома медалями. Після війни М. Л. Яценко став шліфувальником заводу ім. 1 Трав­ня. Такі випадки були непоодинокими. Багато наших земляків поповнили військові частини, які звільняли край.

Ветерани війни відмічають, що майже все життя су­проводжує їх побачене в ті часи: обвуглені трупи чоло­віків, жінок, дітей, стариків; завалені тілами безмежно довгі рови; безлюдні села, де, ніби тіні, бродять серед руїн уцілілі жителі.

Щоб запобігти новим стражданням співвітчизників, бійці не шкодували своїх сил і навіть життя. Так подвиг Олександра Матросова повторив і наш земляк, колиш­ній робітник заводу ім. 1 Травня Іван Зінченко. Під час боїв на Курській дузі 7 липня 1943 року під селом Сир­цево на ділянку, яку обороняв кулеметний взвод І. Зінченка, пішли в атаку танки і до півтори роти піхоти. Коли танки підійшли до окопів, Зінченко однією грана­тою підбив середній танк, але за ним з’явився інший, який прямував на кулеметні точки взводу. Рятуючи своїх товаришів, Зінченко, обв’язавшись протитанковими гра­натами і взявши ще по одній в кожну руку, кинувся під «Тигр». Йому 10 січня 1944 року посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Ненависть до ворога була притаманна однаковою мірою і чоловікам, і жінкам. Ще на початку війни наша землячка, студентка Київського державного університе­ту Людмила Павліченко добровільно пішла на фронт і боролась в рядах Червоної Армії. За короткий час во­на оволоділа снайперською гвинтівкою, з якою пройшла від Севастополя до Берліна, і била фашистів. Людмила поклялася не випускати з своїх рук гвинтівку, доки не буде вигнаний останній фашист. Вона взяла участь в обороні Севастополя, Одеси, Кавказу, визволяла рідну землю і окуповані країни Європи. Всього Людмила зни­щила більше трьохсот фашистів. За мужність і відвагу 25 жовтня 1943 року їй було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

В районі міста Бреста білоцерківець, старший лейтенант Володимир Логінов одержав завдання: вийти з ро­тою в тил противника і перерізати гітлерівцям останній шлях до відступу з міста на захід. Рота під командуван­ням Логінова нищівним ударом змела ворога. Два дні гвардійці утримували дорогу, знищили сотні солдат і офіцерів, багато бойової техніки противника. За ініціативу, мужність і героїзм 24 березня 1945 року В. Логінову присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

У вересні 1944 року в районі міста Седлець (Поль­ща) частина, в якій служив білоцерківець Микола Кириленко, увірвалась в розташування ворога. Зав’язався важкий бій. Побачивши наступаючий танк противника, Кириленко підповз до нього, протитанковою гранатою підбив його і, ведучи вогонь, знищив 14 гітлерівців. Не­зважаючи на важку контузію, вогнем автомата і грана­тами герой-комсомолець продовжував стримувати атаку­ючого ворога. Коли скінчились патрони, фашисти ото­чили гвардійця, намагаючись взяти його живим. Тоді Микола кинувся з останньою гранатою в руці на ворога і знищив близько десяти гітлерівців. Загинув і сам Ки­риленко. За проявлені мужність, відвагу і героїзм 24 бе­резня 1945 року йому посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Так, це була воістину всенародна війна. Смертельна небезпека загрожувала всім народам СРСР і кожній людині зокрема. Тому на священну війну з гітлерівським фашизмом піднялися всі — від старого до малого. Пе­ремога дісталась не завдяки якійсь надприродній силі, видатній особистості чи сприятливому випадку. Вона здобута кров’ю, потом і небаченими в історії воєн люд­ськими жертвами. Відмічаючи цю особливість, Г. К. Жу­ков написав у своїх мемуарах: «...Перш за все ми повинні поклонитися до землі нашій радянській людині». Саме тому радянському керівництву вдалося розбудити пат­ріотизм, віру людей у те, що після війни все стане інак­ше — краще. Державні структури, в тому числі й партія, в цей тяжкий період зуміли наблизитись до людей, ви­сунути із своїх рядів по-справжньому авторитетних воєначальників, керівників виробництва. Система змушена була поставити себе в рамки нормальної для умов війни держави, інакше вона б не вижила.

Проте доводиться чути сьогодні й інші судження. Пер­ше — машину гітлеризму міг зупинити лише подібний до неї, але більш сильний механізм — машина сталініз­му. Другий аргумент — ідучи на смерть, фронтовики кричали: «За Родину, за Сталина!». Так, кричали. Але, якщо взяти його до уваги, то з таким же успіхом можна стверджувати, що перемога над Наполеоном досягнута завдяки царю і царизму. Хоча, звісно, спроби зробити Сталіна символом Батьківщини здійснювалися, і небез­успішно.

Найпопулярніші плакати тої пори, які розклеюва­лись по всьому місту, закликали, стукаючи в кожне сер­це: «Родина-мать зовет!». Інші закликали до захисту «завоювань Жовтня» як частини великої національної історії. Але специфічно соціалістичні мотиви в пропаган­ді були мовби приглушені. Більше говорилось про «честь наших жінок», зганьблених солдатом-окупантом, сплюн­дровану землю і т. ін. Заклики були спрямовані до всіх, незалежно від національності.

Щоб забезпечити симпатії українців, Сталін навіть пішов на створення додаткових українських Міні­стерств — закордонних справ та оборони. Як і інші рес­публіки, Україна отримала право (проте не реальну можливість) вступати у зовнішні відносини. Відчутно по­слабився контроль за культурною діяльністю, а патріо­тичний вірш В. Сосюри «Любіть Україну» (за це після війни він буде переслідуватись) навіть був відзначений Сталінською премією.

Політика знайшла відображення також в компромісі з православною церквою, яка зробила свій внесок у бо­ротьбу з гітлерівськими загарбниками. Антирелігійна пропаганда після визволення міста була припинена. Чи­сло прихожан на релігійні служби значно збільшилося. Незважаючи на те, що нове ставлення до церкви мало відтінки внутрішньополітичних аспектів, є підстави говорити про післявоєнні роки як про переломний момент в житті православної церкви. Нове ставлення до церкви місцевих органів було поступкою все ще живим — особ­ливо на селі — релігійним почуттям, які посилились у період загальнонародної скорботи за полеглими рідними, хоча німцям вдалося схилити до співробітництва окремих церковних лідерів.

Разом зі звільненням міста стала оживати й стара сталінська державна система, яка з війни вийшла ще більш зміцнілою. Знову відновлені партійні організації і трудові колективи приймали резолюції, посилали «ра­порти» Сталіну, які починалися словами: «Великому вождю народів». Після війни навіть місцева преса, вели­чаючи Сталіна, завжди буде добавляти: «творець нашої Перемоги». Центральні видання підуть значно далі. Га­зета «Правда» відмітить, що сталінська військова нау­ка перевершила все те, що давала попередня історія вій­ськової думки.

У перші ж дні після звільнення від окупації жителі міста почули новий офіційний гімн Радянської держави, який вперше пролунав по радіо 1 січня 1944 року. Саме в ньому строфа відмічала, що «Ленин великий нам путь озарил. Нас вырастил Сталин на верность народу, на труд и на подвиги нас вдохновил». Все це лунало на тлі зруйнованого міста, сплюндрованої країни.

Саме в цей період, занотовуючи свої враження від побаченого, великий український кіномитець і мислитель О. Довженко записав: «У народу є якась масова вели­чезна потреба якихось інших нових форм життя на зем­лі. Це я чую повсюди. Цього я не чув і не чую лише се­ред керівних осіб».

Таким чином, перемога у війні була використана для того, щоб реабілітувати тоталітарну систему, подати справу так, що не жорстка централізація і адміністра­тивно-командні методи, підкріплені репресіями, ледь не привели країну до трагічної поразки, а навпаки: саме вони забезпечили перемогу. Так Перемога була вкраде­на у народу в ім’я подальшого звеличення.

  • Коментарі
  • Facebook

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Наверх